Понеділок, 10.12.2018, 17:03 | Вітаю Вас Гість

Кременчуцький навчально-виховний комплекс

"Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів - ліцей" №30 імені Н.М. Шевченко

Меню сайту
Контантна інформація
Телефон приймальні:
5-33-40
Телефон директора:
5-16-14
Телефон заступника:
5-37-15
E-mail:
kremlit30@gmail.com
Адреса:
м.Кременчук,
пров. О.Кошового, 3


Просмотреть увеличенную карту

 

Вивчаємо Scratch
Права дитини
Національна дитяча гарча лінія
Національна гарча лінія
Форма входу
Логін:
Пароль:
Календар новин
«  Грудень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Пошук
Друзі сайту


Яндекс.Метрика

виховання без покарання

Звідки з’явилося насильство у вихованні?

Застосування насильства у вихованні старе, як світ. І не дивно, адже насильство так само старе, як метод взаємин між людьми, між чоловіком і жінкою. Оскільки насильство було нормою життя, то і способи виховання дітей усіх часів будува­лися на насильстві.

Незважаючи на те, що зараз уже XXI сторіччя, і ми живемо у цивілізованому суспільстві, насильство щодо дітей, слабких і беззахисних істот, як і раніше, залишається поширеним типом поведінки.

Дуже часто під виглядом виховання на­сильство є способом проявити свою силу, ствердитися за рахунок слабкого, адже по­карання підтверджує владу.

Грубий п’яний батько, який б’є ременем сина-двієчника, зви­чайно ж, не виховує його, а тільки демонструє своє становище голови родини, син же мріє вирости, щоб відігратися.

Коли ви збираєтеся застосувати покарання, запитайте себе, що вам насправді потрібно: змінити поведінку дитини чи продемонстру­вати свою силу, правоту?

Покарання викликає у дитини страх. Від страху дитина може перестати погано поводитися. Але це лише поверховий ефект. Якщо уважно поспостерігати за поведінкою дитини, стає зрозуміло, що вона шукає способів, як відплатити кривд­никам. Вона може вередувати, псувати речі, робити щось на зло, намагатися відігратися на братах або сестрах. Крім того, засто­сування покарання викликає в дитини лють, образу, бажання помститися. Ці почуття не сприяють успіху виховання, хіба що ви хочете виховати у неї саме їх. Іншими побічними ефек­тами покарання можуть бути нерішучість, непевність у собі. Психосоматичні захворювання (зниження імунітету, порушення травлення, роботи серця) теж часто є наслідком стресу, викли­каного покараннями.

Головна причина, чому ми вважаємо по­карання дієвим, — найчастіше небажана поведінка припиняється. Це, однак, означає тільки те, що ми перестаємо її бачити.

Покарання й погрози вчать дитину не попадатися, роблять її метикуватою, потайною. Небажана ж форма поведінки видозмі­нюється з часом, стає непомітною для нас. А згодом виявляється у вчинку, причин якого ми не можемо пояснити.

Поширеною причиною застосування покарання як методу виховання є той факт, що батьки просто не знають ефективніших методів виховання, адже їх цього ніхто не вчив. Люди, в основному, переймають стереоти­пи виховання у своїх батьків. Це природно для людини — виховувати свою дитину так (тими ж методами), як виховували її.

Методи наших батьків можуть не підійти — адже ми живемо у світі, що дуже сильно відрізняється від того, де жили наші дідусі й бабусі, мами й татусі.

Часто батьки такі заклопотані, що не можуть приділяти достатньої уваги дитині: стежити за її поведінкою, вчасно відволікати від небажаних занять, терпляче пояснювати, що можна робити, а що ні і чому. Мимохідь відлупцюва­ти її за вчинене і сказати «не можна» — набагато простіше й швидше. Або ще ситуація: ви довго, спокійно і розумно намагаєтеся показати дитині, що вона зробила «погано», а вона не розуміє. І от ваше терпіння лопнуло, ви вирішуєте вдатися до покарання.

Зупиніться! Дитина не винна, що у вас замало терпіння. Адже поки ви спілкуєтеся з нею «по-доброму», ваші стосунки залишаються хорошими, дитина щиро намагається зрозуміти вас, поважає ваш авторитет і відчуває гордість, що ви спіл­куєтеся з нею на рівних.

Якщо вона все ж «не зрозуміла» своєї про­вини, покарання не допоможе.

Чому діти «погано» поводяться?

Взагалі-то завжди, коли дитина «погано» поводиться, для цього є конкретні й дуже вагомі причини. Психологи запропонували класифікацію мотивів «поганої» поведінки дітей. Принципова новизна цієї класифікації полягає в то­му, що вона не так відповідає на запитання, чому ця дитина «погано» поводиться, як вказує на те, що потрібно зробити, щоб ця дитина все менше й менше хотіла би повторювати свої дії.

Існує лише 4 мотиви, за яких діти «погано» поводяться: при­вернення уваги, влада, помста й уникнення невдачі.

  1. Привернення уваги — «мені потрібна твоя особлива увага».

Напевне, найнеприємніше для будь-якої людини — почу­ватися порожнім місцем. Коли батьки, ровесники, колеги не реагують на вашу присутність: не бачать, не відповідають, не по­мічають — що хочеться зробити нормальній людині? Підвищити голос, розсердитися. Хочеться так чи інакше дати зрозуміти: я — не порожнє місце!

Якщо потреба важлива, вона має бути задоволена. І діти на­вчилися її задовольняти. Що робить маленька ще людина, коли їй потрібна увага? Її вже навчили, як просити їсти й пити, але як правильно просити уваги? Цього багато хто не знає навіть у зрілому віці. Півторарічний малюк методом спроб та помилок швидко знаходить спосіб привернути увагу. Для цього потрібно зробити щось погане.

Наприклад, розбити, розлити, вдаритися. І тоді мама відірветься від телефону і зверне бодай якусь ува­гу — нехай негативну, але увагу! У дитини формується стійкий умовний рефлекс: хочеш уваги — поводься погано. Рефлекс з’явився «ненавмисне», але запрацював, став настільки міцним, що спрацьовує у будь-якому віці, варто лише людині відчути себе вибитою з колії. Чоловік приділяє мало уваги — буде скан­дал або пересолена вечеря, діти обділяють увагою — можна зляг­ти із серцевим нападом. Роби погано — і тебе помітять! Адже у нашому житті прийнято більше уваги приділяти «поганій», а не хорошій поведінці.

  1. Влада — «ти мені нічого не зробиш».

У сучасному житті діти практично не бачать прикладів рівно­правних, партнерських стосунків. Навпаки, існує мода на «силь­ну» особистість, на «крутих». Діти й підлітки бачать тільки зов­нішню, ефектну сторону владолюбної поведінки. Дитина просто не знає, що для того, щоб бути сильним, зовсім не обов’язково бути агресивним, досить бути впевненим у собі. Головна відмінна риса «влади» від «привертання уваги» — як поведеться дитина після того, коли ви зробите їй зауваження. Якщо вона одразу припинить «погано» поводитися — вона досягла своєї мети. Але якщо її поведінка стане ще гіршою, її мета — влада.

  1. Помста — «шкодити у відповідь на образу».

Помста схожа на владу, але причини «поганої» поведін­ки — глибші. Якщо владолюбець просто випробовує вас, то месник викорінює внутрішній біль, якого завдали, можливо, ви самі, не помітивши цього, а, може, хтось інший. Відчувши свою нікчемність, страх, образу, людина схильна помститися за все це комусь.

  1. Уникнення невдачі — «не буду й намагатися — все одно не вийде».

Ці тихі діти — цілком слухняні, просто вони безініціативні та безпомічні. Часто намагаються занадто підкреслити свої слабкості та переконати дорослих, що вони дурні або незграбні. Такі діти очікують у відповідь жалю та допомоги в елементарних речах.

Отже, перед нами чотири мотиви поганої поведінки. Роз­повідаючи про них, ми мали на увазі, що будувати свої сто­сунки з дітьми з різними мотивами поведінки необхідно по- різному. На навмисну поведінку дитини, яка хоче привернути увагу, інколи корисно взагалі не зважати, щоб не закріплювати її. Але подумайте, як знайти час для того, щоб приділити ди­тині увагу — вона має потребу у цьому. Що ж до поведінки владолюбця, найкраще, що може зробити дорослий — де­монструвати свою твердість, позбавлену агресії. При цьому необхідно подумати, як дитині проявити себе позитивно: дати їй право вибору, допомогти відчути себе у чомусь компетент­ною. Важко правильно відреагувати у випадку, якщо мотив поведінки — помста. Адже в цій ситуації зазвичай і помилки, й образа взаємні. Природна реакція батьків — довести свою правоту й наполягти на своєму — не працює! Звинувачення у відповідь тільки посилюють проблему, а покарання є для дитини виправданням нової агресивності. Треба знайти в собі сили й мудрість зробити перший крок до примирення. А от тій дитини, яка уникає невдачі, потрібна підтримка. Не робіть усе замість неї, а хваліть навіть за незначний прогрес у вміннях, навичках, досягненнях.

Як виховувати дітей методом позитивного підкріплення

У психіці людини (така в неї властивість) виникають умовні рефлекси. Якийсь нейтральний, на перший погляд, стимул може викликати цілком конкретні асоціації. Так, у більшості з нас аромат апельсинів і ялинки асоціюється з Новим Ро­ком, червоний сигнал світлофора — із сигналом «стій», кухня пов’язана з їжею й бажанням поїсти, а звук бормашини — із зубним болем. Усмішка співрозмовника викликає у нас довіру і симпатію до нього, а стиснуті губи й примружені очі — на­стороженість. Звук нашого імені на вулиці викликає бажання обернутися. Людина, яка у дитинстві впала з високого дерева, починає боятися висоти. Усі ці стимули діють незалежно від нашого бажання й залишаються з нами на все життя. Ми навіть колекціонуємо стимули. Часто речі, які нас оточують: карти­ни, посуд, фотографії — це стимули, пов’язані з приємними спогадами.

Стимулом може бути абсолютно все: звук, світло, дотик, за­пах. Дуже сильним стимулом є слово. Важливою є думка про те, що хочемо ми цього чи ні, але щодня у нас утворяться нові умовні рефлекси (або як зараз психологи ще говорять — якорі). Причому всі ми виробляємо одне в одного рефлекси на самих себе й на свої дії.

Дитина заплакала, і батьки дали їй цукерку. Що вони зроби­ли? Виробили у неї рефлекс: заплач — і одержиш цукерку.

Виховання з підкріпленням — це зовсім не система нагород і покарань. Нагороди й покарання приходять, як правило, після того, як дію зроблено, часто набагато пізніше, наприклад, у суді. А підкріплення — «позитивне», наприклад, усмішка чи ласка, або «негативне» (ляпас чи зведені брови) відбувається саме під час поведінки, на яку треба вплинути. Підкріплення змінює поведінку ТІЛЬКИ тоді, коли дається у правильно обраний момент.

Позитивне підкріплення — це подія (стимул), що збігаєть­ся з якоюсь дією та призводить до збільшення ймовірності повторного здійснення цієї дії, тобто до вироблення умовно­го рефлексу. Запам’ятайте цей секрет успішного виховання і навчання.

Існують два види підкріплення: позитивне й негативне.

Позитивне підкріплення — це щось, приємне суб’єкту: їжа, ласка або похвала.

Негативне підкріплення — це те, чого суб’єкт хотів би уник­нути: ляпас, зведені брови, неприємний звук.

Поведінку, яка сформувалася, завжди можна підсилити по­зитивним підкріпленням. Припустімо, ви хочете, щоб ваша дитина телефонувала вам (коли її пізно немає вдома). Якщо він або вона не телефонує, нічого не поробиш. Ви не можете підкріпити поведінку, якої нема, і яку ви не помічаєте. З іншого боку, якщо ви завжди радієте, коли близькі вам телефонують, то це значить, що їхня поведінка позитивно підкріплюється, ймовірність частоти їхніх дзвінків, напевне, зросте. Звичайно, якщо ви застосуєте негативне підкріплення: «Чому ти не зате­лефонував, чому я повинна тобі телефонувати, ти мені ніколи не телефонуєш» тощо, зауваження, які викликають роздрату­вання, — ви створите ситуацію, при якій той, хто має телефо­нувати, уникає неприємностей тим, що не дзвонить. Фактично ви навчаєте його так робити.

Умовний рефлекс можна виробити на будь-що: на поведін­ку, на емоцію, на фізіологічну реакцію. І такі рефлекси справді виробляються. Один пацієнт із виразкою шлунка розповідав психологові: «Щоразу, коли мене кривдили у дитинстві, мама давала мені поїсти, і це діяло». У цьому випадку закріпилося виділення шлункового соку як реакція на образу.

Однією з найчастіших помилок батьків є запізніле підкріплення. Ми, буває, занадто пізно підкріплюємо одне одного: «Молодець, ти добре вчора прибрав у кімнаті». Але ж це було вчора! Слова (хоч би якими приємними вони були) потрібно говорити вчасно.

Занадто раннє підкріплення теж неефективне. Дуже часто ми підкріплюємо дітей занадто рано, перебуваючи під помил­ковим враженням, начебто ми їх підбадьорюємо («Молодець добре, ти вже майже все зробила правильно»). Можливо, при цьому ми підкріплюємо спроби. Але існує різниця між спробою зробити щось і виконанням цього. Голосіння на кшталт «я не можу» інколи відбивають фактичний стан речей, але вони мо­жуть бути й ознаками того, що закріпився рефлекс на спроби (а не на результат). Взагалі, підкріплення поведінки, яка ще не відбулася, подарунками, обіцянками, компліментами ніяк не підкріплює цю поведінку. Якщо щось і підкріплюється, то це поведінка, яка відбувається тепер: наприклад, випрошування підкріплення.

Тільки-но ви виробили умовне підкріплення, ви маєте ко­ристуватися ним обережно, не розкидатися безглуздо, інакше його сила зменшиться. Можна і треба оточувати піклуванням і увагою дітей, дружину, батьків, коханих і друзів незалежно від їхньої поведінки, але необхідно приберегти щось особливе як умовне підкріплення. Існує безліч реальних подій, що варті схвалення, підкріплення, якими щедро обмінюються у щасливих родинах.

У використанні процесу формування поведінки існує декілька пасток:

Перша полягає в тому, що легше помітити помилки, ніж покращення, і тому для нас набагато простіше обурюватися, коли результату не досягнуто, ніж давати підкріплення, коли цей результат є. Ми справді дуже неспостережливі щодо влас­них дітей. Часто не закріплюємо позитивної поведінки дітей просто тому, що не маємо часу або бажання помітити її. До­нечка прийшла до мами на кухню й запропонувала допомогти помити посуд. Посуду дуже багато, гості чекають... Зрозуміло, що з допомогою дочки мама буде мити цю гору посуду удвічі довше. Та й парадний сервіз шкода — раптом розіб’є? І мама говорить: «Давай іншим разом». Але іншого разу, скоріше за все, вже не буде.

Діти — невтомні експериментатори, вони поводяться по-різ­ному і видають тисячі різних способів поведінки. Але закріплю­ються і стають звичними не всі. За кілька років та ж мама буде повторювати: «Допоможи, та допоможи ж мені на кухні! Ніякого результату, і в кого вона така?».

 

Друга небезпека полягає у тому, що якщо ви хочете сформува­ти чиюсь поведінку, то важливо не говорити про підкріплення, а робити його. Розмови можуть усе зруйнувати. Якщо ви гово­рите: «Ти одержиш нагороду за те, що поклав білизну в бачок, не куриш, допомагаєш або за щось інше», — ви лише робите підкуп або даєте обіцянку, а не щире підкріплення. Закріплення не відбувається.

Щоб досягти результатів, треба формувати поведінку, а не говорити про неї.

 

Третя можлива помилка — непослідовність у підкріпленні. Наприклад, ви ніколи не дозволяєте дитині дивитися теле­візор після десятої години вечора. Але сьогодні у вас гості, ваш син жалібно просить подивитися кіно, вам не хочеться при гостях проводити виховну роботу, і ви погоджуєтеся, думаючи: «Один раз не страшно!». Навпаки, одного разу саме досить, щоб закріпити рефлекс — проси щось при сто­ронніх — і обов’язково одержиш. Або інший приклад: мама йде з дитиною по вулиці. Дитина починає випрошувати, щоб мама купила їй морозива. Спочатку мама спокійно відмовляє, потім починає гніватися, можливо, навіть кричати, лупцю­вати дитину. Характерно те, що якщо вона хоч раз здасться і після тривалих сцен все ж купить морозива, вона закріпить у своєї дитині певний рефлекс. Цей рефлекс полягає в тому, що бажаного можна домогтися довгим ниттям, випрошуван­ням, дратуванням. Висновок простий — ніколи не заохочуйте ниття дитини задоволенням її прохань. У згаданому прикладі мама двічі могла вчинити правильно. Перший шлях — купити морозиво одразу. Другий шлях — не купити морозива взагалі, якщо були вагомі причини. Спокійно поясніть причини відмо­ви й далі спокійно, але твердо відмовляйте. Це дуже важливо. Щире, витончене керування поведінкою, встановлене за допомогою підкріплення, може зробити дитину дисципліно­ваною. Однак, хто має стати справді дисциплінованим, то це сама мама.

Розвивайте у собі ті риси, які хочете бачити у своїй дитині. Адже ви є головним прикладом для своїх дітей!